Дитяче Посольство header image

Вітання від Люди, мами родини Турчіних

Доброго дня, шановні друзі. Пише Вам сім’я Турчин. Наше мирне, тихе життя закінчилося 26 лютого. Коли навала руської орди зайшла в наше, мирне квітуче село. В перший же день вони обстріляли головну вулицю по якій їхали. Діти відразу побігли до погреба, стрілянини невтихала близько 3-4 годин.

Ми сиділи в погребі плакали і молилися щоб з моїм чоловіком не трапилося лиха. Адже під час обстрілу були пошкоджені газові труби і могло погоріти багато хат. Щоб якось цього не допустити Андрій поїхав закривати вентіль газовий, а коли їхав назад то його почали обстрілювати. Мій чоловік ледь вибрався з машини та втік.

Під постійними обстрілами ми жили 3 неділі. Над хатою летіли бомби, ракети, ми постійно сиділи в погребі. Діти не могли спокійно поїсти чи помитися, в селі не було світла та газу. Всі магазини вони пограбували, продуктів не було. По двору ми ходили і пригиналися. У вечері якщо було тихо то спали в хаті, але вдягнені та взуті. Кожну з таких ночей або я, або чоловік не спали бо боялись що можем не почути стрілянини. Іноді діти спали в погребі бо стріляли, діти поболіли, вони дуже були налякані та не розуміли чому це відбувається. Потім на нашу вулицю приїхала броньована техніка і ми зрозуміли, що далі буде гірше. Ми взяли дітей, документи поховали в черевики і пішли на блок пост.

Я сказала, що вже до магазину і нас пропустили, але спершу обшукували. Дітям сказали розстібнути курточки. Вони своїми грязними руками мацали дітей. Дівчатка так злякалися, що навіть впісялись та плакали. Потім ми пішли. Ми йшли і молилися щоб вони не вистрілили нам у спини. Це був мабуть наш найдовший та найстрашніший шлях. У нас відібрали телефони, тому ми довгий час були без зв’язку з рідними і ніхто не знав де ми. Ми йшли куди не знали.

Раптом зупинилась машина і водій запропонував нас підвезти, але всі ми не влазили. Мабуть сам Бог нам оберігає але стали ще 3 машини, ми розсади в них дітей і поїхали.

Коли ми приїхали в Яготин ми пішли в соцзахист, а потім нас відвезли в село, де є спокій. Перші 4 дні діти боялись виходить на вулицю, боялись звуків та машин які проїжали по дорозі. Але потрохи малюки стали привикати до тиші, самі ходити на дитячу площадку і в магазин. Я записала їх у школу.

Я молюся щодня, щоночі Богу, щоб більше вони не бачили і не чули що таке війна. Нема нічого дорожчого ніж веселий дитячий сміх, миле та тихе сонне сопіння, грайливий настрій коли купаються. Це здавалося елементарні речі, але саме в них є наше мирне тихе життя.

За 45 днів війни, діти які ще вчора не звертали увагу на політику, зараз зовсім по іншому мислять. Вони виросли їх мислення та світосприйняття дуже змінилися.

Мій Ростік, старший син, зараз знаходиться в Києві. Дівчатка знають що він оберігає та захищає їх спокій. Малюють братику малюнки та часто розмовляють з ним по телефону. А я молюсь за діток, за нашу свободу і незалежність України. Страшне горе спіткало нас, але ми сильні та непереможні. Перемога буде за нами. Ми в це віримо.

Поширювати любов