Вітання від Люди, мами родини Турчіних
Доброго дня, шановні друзі. Пише Вам сім’я Турчин. Наше мирне, тихе життя закінчилося 26 лютого. Коли навала руської орди зайшла в наше, мирне квітуче село. В перший же день вони обстріляли головну вулицю по якій їхали. Діти відразу побігли до погреба, стрілянини невтихала близько 3-4 годин.
Ми сиділи в погребі плакали і молилися щоб з моїм чоловіком не трапилося лиха. Адже під час обстрілу були пошкоджені газові труби і могло погоріти багато хат. Щоб якось цього не допустити Андрій поїхав закривати вентіль газовий, а коли їхав назад то його почали обстрілювати. Мій чоловік ледь вибрався з машини та втік.
Під постійними обстрілами ми жили 3 неділі. Над хатою летіли бомби, ракети, ми постійно сиділи в погребі. Діти не могли спокійно поїсти чи помитися, в селі не було світла та газу. Всі магазини вони пограбували, продуктів не було. По двору ми ходили і пригиналися. У вечері якщо було тихо то спали в хаті, але вдягнені та взуті. Кожну з таких ночей або я, або чоловік не спали бо боялись що можем не почути стрілянини. Іноді діти спали в погребі бо стріляли, діти поболіли, вони дуже були налякані та не розуміли чому це відбувається. Потім на нашу вулицю приїхала броньована техніка і ми зрозуміли, що далі буде гірше. Ми взяли дітей, документи поховали в черевики і пішли на блок пост.
Я сказала, що вже до магазину і нас пропустили, але спершу обшукували. Дітям сказали розстібнути курточки. Вони своїми грязними руками мацали дітей. Дівчатка так злякалися, що навіть впісялись та плакали. Потім ми пішли. Ми йшли і молилися щоб вони не вистрілили нам у спини. Це був мабуть наш найдовший та найстрашніший шлях. У нас відібрали телефони, тому ми довгий час були без зв’язку з рідними і ніхто не знав де ми. Ми йшли куди не знали.
Раптом зупинилась машина і водій запропонував нас підвезти, але всі ми не влазили. Мабуть сам Бог нам оберігає але стали ще 3 машини, ми розсади в них дітей і поїхали.
Коли ми приїхали в Яготин ми пішли в соцзахист, а потім нас відвезли в село, де є спокій. Перші 4 дні діти боялись виходить на вулицю, боялись звуків та машин які проїжали по дорозі. Але потрохи малюки стали привикати до тиші, самі ходити на дитячу площадку і в магазин. Я записала їх у школу.
Я молюся щодня, щоночі Богу, щоб більше вони не бачили і не чули що таке війна. Нема нічого дорожчого ніж веселий дитячий сміх, миле та тихе сонне сопіння, грайливий настрій коли купаються. Це здавалося елементарні речі, але саме в них є наше мирне тихе життя.
За 45 днів війни, діти які ще вчора не звертали увагу на політику, зараз зовсім по іншому мислять. Вони виросли їх мислення та світосприйняття дуже змінилися.
![](https://media1.childrensembassyua.org/2022/04/blog.jpeg)
Мій Ростік, старший син, зараз знаходиться в Києві. Дівчатка знають що він оберігає та захищає їх спокій. Малюють братику малюнки та часто розмовляють з ним по телефону. А я молюсь за діток, за нашу свободу і незалежність України. Страшне горе спіткало нас, але ми сильні та непереможні. Перемога буде за нами. Ми в це віримо.