Мирні дні в дитячому таборі в Швеції та повернення до війни в Україні.

Привіт

Щоп’ятниці ти можеш стежити за спеціальною серією: «Дитячі нотатки – На війні та втечі ». У першій частині 17-річна Альона ділиться своєю історією та переживаннями. Ти можеш стежити за нашою спеціальною серією в блозі.

Якщо маєш бажання та можливість, підтримай, будь ласка, роботу «Дитячого Посольства» для дітей в Україні посеред війни.

Доброго дня!

У цьому листі я хочу поділитися своїми емоціями від табору. Для мене та нашої дружньої компанії це було щось неймовірне! Усі ті дні, що ми провели у Швеції, були наповнені пригодами.

Ми відвідували зоопарк, спостерігали за тваринами, каталися на величезних гірках. Кожен день був по-своєму особливий! Ми відпочивали в джакузі та сауні, насолоджувалися смачною їжею. Споглядали природу, каталися на квадроциклах і крутих машинах разом із чудовими людьми.

Ми також були в церкві у людей з добрим серцем! У нас було багато можливостей для відпочинку: ми веселилися, співали, танцювали, читали Біблію, грали в різноманітні ігри, малювали та створювали власні картини. Також ми фотографувалися, ходили на річку, купалися всі разом, навіть були на рибалці!

Кожен вечір був особливим: ми смажили сосиски для хот-догів, маршмеллоу, бігали з прапорами України та Швеції. Але настав час повертатися додому. Ми прощалися з друзями та людьми, з якими пережили ці яскраві моменти, що залишаться в пам’яті на все життя. Ми повернулися в Україну щасливі, завдяки цим людям.

Однак нас одразу зустріли шахеди та ракети, звуки вибухів нашого ППО і сирена “Повітряна тривога”. Ситуація була напружена, бо ми відвикли за час відпочинку. У моїй країні війна. Рашисти щодня і щоночі обстрілюють нас різними ракетами, дронами та шахедами. Кожна область живе в постійному напруженні, всі втомлені. Наші захисники та захисниці віддають свої життя за нашу перемогу, але це дорогою ціною – з великою кількістю втрат. Стільки маминих сліз було пролито через загибель синів, що пішли з життя надто рано… Але ми не втрачаємо надії на перемогу!

Так, всім нам важко переживати цей біль. Батьки, за якими ми скучили, зустріли нас зі сльозами на очах, і ми раділи знову бути разом. Ми прощалися з друзями, обіймаючись і усміхаючись.

У подальшому я планую вчитися, адже мені потрібна вища освіта в цій сфері. Зараз я навчаюся на менеджера, а після закінчення хочу вступити на військову кафедру та допомагати своїм батькам.

Альона 17 років

P.S. Якщо маєш бажання та можливість, підтримай, будь ласка, роботу «Дитячого посольства» для дітей в Україні посеред війни.