Як бути біженцем в чужій країні?

У житті кожного з нас бувають моменти, коли все змінюється. Для мене і моєї сім’ї таким моментом стала війна. Наші серця залишилися українськими, навіть коли ми опинилися в іншій країні.

Привіт, мене звуть Таня, і я частина команди Дитячого Посольства. Наша команда – це моя друга родина. Допомагаючи іншим, я знаходжу підтримку для себе.

Ми чекали весну

Часто згадую останнє мирне Різдво вдома в Україні з дітьми. Готуючи різдвяні пряники, ми з дітьми обговорювали, чи може бути війна.

Діти довго обговорювали ситуацію в Україні. Кирило, 16 років, вважав, що війни не буде. А це просто розмови і залякування людей.

Максим, 12 років, запитав: “Коли почнеться війна, чи буде вона лише в Києві? Або в нашому селі теж? “Правда, що ми будемо їсти людей і не буде їжі?” Від таких дитячих слів у мене мурашки бігли по шкірі.

Кристина, якій тоді було 13 років, сподівалася, що війни не буде. Що наші солдати будуть нас захищати. І що все буде спокійно і мирно. Вона буде ходити в школу, спілкуватися з друзями, скрізь буде світло і електроенергія.

Женя, якому тоді було 15 років, запитав: “Якщо в Києві розпочнеться війна, як я буду добиратися додому? Автобусів не буде, і що я буду робити? Іти пішки в село? “

А на питання Максима: “Мамо, куди ми втічемо від війни?” у мене не було відповіді.

Чесно кажучи, тоді я навіть не шукала відповіді на ці питання. У моєї голові не з’являлася думка, що війна стане нашою реальністю. Для мене це було лише розмовою на кухні. Діти продовжували вчитися, я працювала – ми чекали весну.

Все йшло добре до того моменту, поки не наступило 24 лютого…

Але 24 лютого ця розмова набула іншого змісту. Двоє моїх хлопців навчалися в Києві. З війною вони зустрілися саме там. Педагог з школи зателефонував мені і сказав, що почалася війна і потрібно забрати дітей. Тільки питання, як це зробити? Дістатися до Києва мені не вдалося. Транспорт не ходив, всюди обстріли та військова техніка та солдати.

Кирило та Женя також не могли приїхати в Чернігівську область додому. Вони намагалися, але на блокпостах їх не пропускали. Вони залишалися в Києві.

Дивом вони змогли евакуюватися з Машею в Польщу, а відтак в Швецію. Мене це дуже радувало, що вони вже у безпеці. Але з іншого боку, я думала, що більше їх я ніколи не побачу. На той момент наше село вже було в окупації, і ми не могли виїхати.

Через всього 2 місяці я змогла обійняти Кирила та Женю уже тут, в Швеції.

З цього моменту я стала біженцем в чужій країні Таких, як я, тут багато. З одного боку – полегшення від втечі від війни, з іншого – відчуття чужинства, загубленості та невизначеності. І одне бажання у всіх – про мир і нормальне життя для себе та своїх дітей. Важко бути біженцем, особливо морально. Неможливо розуміти це становище, поки сам не опинишся в такій ситуації.

Доброта рятує

Зараз я відчуваю, що Швеція – це не чужа країна. А країна друзів. Міріам і Боас подбали про нас ще до нашого приїзду. Нам було де жити, що їсти, і ми могли чути свою мову. Це було дуже важливо для нас. Багато людей надавали нам підтримку і ділилися нашими переживаннями. Дитяче Посольство допомагає сім’ям, які потребують допомоги. Завдяки доброті багатьох людей ми, біженці, знайшли сили почати нове життя.

Радість із сльозами на очах

Вивчення мови, пошук роботи, адаптація дітей у садочок, міграційна служба, пошук лікарів і багато іншого, з чим люди стикаються тут щодня. Але крок за кроком адаптація відбувається. Майже всі відвідують курси шведської мови, багато хто знайшов роботу. Діти потрапили у садочок. І це радість, радість із сльозами на очах.

Повернення додому – радість чи тривога?

Дитяче Посольство – це місце, де діти завжди на першому місці. Проте, чим довше я перебуваю в Швеції, тим сильніше мої думки про те, що чекає дітей, коли вони зможуть повернутися додому. Це питання особливо важливе для мене, як матері чотирьох дітей. Мене турбує, чи стане їхнє повернення радістю чи новим важким випробуванням.

Яким буде прийом українського суспільства? Чи зустрінуть дітей з теплом і розумінням?

Також серйозні стурбованості викликає освіта. Наші діти втратили навчальний матеріал в українських школах, і відновлення цієї втрати може бути неможливим.

І вже зараз ми чуємо в розмовах, що діти, які виїхали за кордон, змінюються. І що вони “не такі”. Повернення додому може бути для них новим випробуванням, можливо, навіть складнішим, ніж війна. Але ця війна буде внутрішньою, з суспільством і самими собою.

Допомагаючи іншим, я допомагаю собі

Мені дуже допомагає те, що я продовжую допомагати дітям через Дитяче Посольство, але вже тут, в Ескульстуне. Тут живе багато українських сімей з дітьми, які потребують допомоги і підтримки. Я хочу подякувати Міріам, Боасу і багатьом людям в Швеції та інших країнах за вашу допомогу і турботу про нас, українців. Я щиро вірю, що ми ще зустрінемося, але вже в вільній і мирній Україні. Всьому свій час.

/ Таня